#Поділись_спогадами 😔26 квітня 2021 року – 35 річниця Чорнобильської катастрофи.

Спогади про події, які відбувались у ті дні методиста закладу Валентини Яковенко та батьків художнього керівника Марини Іллєнок – Валентини Іванівни та Петра Кузьмовича.
…. АБИ ЗАВЖДИ БУЛА ВИСОТА
🌿Першотравень. 1986 рік. Усе наше містечко Ржищів – зі стягами, транспарантами, повітряними кульками і квітами – на святковому параді. Я – випускниця Ржищівського педагогічного училища – також у лавах демонстрантів. До закінчення мого навчання і державних екзаменів зовсім небагато часу. А далі – цікаве, нове, геть доросле життя за дві сотні кілометрів від домівки – отримаю направлення на роботу в красиве молодіжне місто Прип’ять.
😊Та сьогодні – свято – Міжнародний день солідарності трудящих! А ще – мій дев’ятнадцятий день народження. Красивий, сонячний, теплий день! Дерева – у буйному білопінному цвітінні.
📷 Так на фото того дня: мама в скромному халатику (залишила лікарняне ліжко, щоб побути з нами), батько, його брат і сестра (нині всі вже в кращому світі) і я у платтячку кольору літнього неба з брошкою-незабудкою якраз і зібралися під нашими довгохвостими вишнями. Всі умиротворені й щасливі…
😔А тим часом омріяна Прип’ять віддалялася від мене, бо зовсім близько від міста, на Чорнобильській атомній електростанції творилося пекло. Про те ніхто з нас не знав, але, якби й знали, то і не уявили б нізащо, як воно там, що відбувається і яким лихом все обернеться для тисяч, мільйонів людей…
👨‍👩‍👧‍👦…Родина Будніків – мати, батько і четверо їхніх донечок мешкали всього за десять кілометрів від Чорнобиля (напряму – то лиш за вісім), у Старих Шепеличах. Тут не відразу після аварії, але пройшла чутка, що на атомній станції щось сталося. Проте вибуху не чули, подробиць не знали, займалися звичними буденними справами, яких у селі вистачає. У той час згубна радіація робила своє чорне діло…
☀️«Погода була гарна, тепла. Ми поралися біля худоби, у першотравневі вихідні садили картоплю та іншу городину. Всі у домашніх клопотах, адже, як кажуть, весняний день рік годує, – згадує одна з доньок Будників, мешканка Вишгорода з 2002 року Валентина Іванівна Іллєнок. – Я тоді, як і мама, працювала на фермі і жила з батьками, а менша сестра з чоловіком – у Прип’яті. Я почула про вибух і попросила сусіда відвезти мене мотоциклом до сестри, бо автобуси не ходили. Гарно було навкруги! Сонце світило яскраво, птахи співали, люди безпечно ходили вулицями. Але містом їздили машини і чомусь поливали асфальт водою. Це було дивно і незрозуміло…
🚌А на третій день після аварії через наше село почали вивозити людей із Прип’яті – розгублених, стривожених. Ніхто не знав, що на станції справді сталося, а тим більше про масштаби чи наслідки лиха. Тому люди думали, що незабаром повернуться назад у свої домівки.
З 3 на 4 травня вивезли й нас у село Мігалки під Тетерів. Підселяли у помешкання до людей. Згодом пускали додому за речами. На КП наші пожитки перевіряли дозиметром, і якщо він дзвенів – речі доводилося викидати.
🌿У 1987-му я влаштувалась на роботу в селище ліквідаторів Зелений Мис. Тут була вся необхідна на той час інфраструктура – магазин, їдальня, на в’їзді – пост дозиметричного контролю. Працювала на вахті, по 15 днів. Разом з іншими жінками прала постільну білизну для ліквідаторів, які мешкали на Мисі, а їздили на роботу у Прип’ять. Тут познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, на той час механіком з налагодження телерадіоапаратури.
👨‍👩‍👧‍👦Коли у Макарівському районі, у Мар’янівці, для переселенців збудували селище, то нас переселили туди. Згодом ми жили у Білій Церкві. А потім, як чорнобильці, отримали квартиру у Вишгороді. Ось уже 33 роки разом із Петром Кузьмовичем. Маємо двох чудових доньок – Марину і Катю».
👩🏼‍💼Доля Валентини Іванівни склалася так, що її мала батьківщина, де сталася техногенна катастрофа світового масштабу, тримала її багато років. Із 1987 по 1998 рік вона працювала на Зеленому Мисі, як і її чоловік. З 2003 по 2007 – у Чорнобилі. Завдяки їй та її колегам робочі атомної електростанції, водії, які приїздять сюди на вахту, у своєму гуртожитку завжди мали чисту, старанно випрану постільну білизну. А це, як і смачний обід, – складова комфорту і доброго настрою людей, котрі виконують небезпечну і надважливу роботу.
🦠Зупинила жінку лише підступна хвороба, що наздоганяє багатьох чорнобильців, ліквідаторів…
👱🏼‍♂️А Петро Кузьмович хоч і на пенсії, досі працює у Чорнобилі. Сьогодні – на підприємстві, де утилізують та зберігають радіоактивні відходи, обслуговує автоматичні прилади, що подають тепло і воду. На вахту їде у доброму настрої – робота у чорнобильській зоні давно вже стала для нього звичною справою.
👫І Петро Кузьмович, і Валентина Іванівна – люди надзвичайно скромні, про себе розповідають неохоче. Так, справді, подібних людей і доль багато. Та всі вони, як гвинтики у великому складному механізмі, без яких він працювати не буде. Саме завдяки самовідданим, свідомим, наполегливим і сумлінним як Іллєнки, врятовано світ, врятовано наші життя. А ще – народжено гарних дітей. І тепер уже їм тримати небо на плечах, аби завжди була висота…
❤️Автор: Валентина ЯКОВЕНКО

Залишити відповідь